«Синочок народився вже після загибелі коханого»: 21-річний поліцейський з Чернігівщини став легендою штурмової бригади

Із раннього дитинства Михайло Кулакевич із села Вороньки на Чернігівщині мав загострене почуття справедливості, безмежно любив родину і з юних літ відчував, що має служити країні. У розпал великої війни, працюючи у поліції, без бойового досвіду, він приєднався до штурмового полку «Сафарі» Департаменту поліції особливого призначення.

У жовтні 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу Бахмута, Михайло загинув. Поховали його лише через два місяці. А сьогодні його родина бореться за те, щоб подвиг сина, брата, коханого й батька був гідно відзначений державою.

«Міша обирав обручку. Вона мала стати сюрпризом у найближчу відпустку»

— У Михайла залишилися мама, бабусі, двоюрідні сестра Діана та брати Сергій і Богдан,  — розповідає «ФАКТАМ» кохана полеглого воїна Катерина Коваль. — Попри те, що вони були двоюрідними, зв’язок між ними був особливий: теплий, довірливий і міцний. З Діаною Михайло виріс пліч-о-пліч — разом навчалися в школі, згодом у технікумі, працювали в одному колективі.

ВІДЕО ДНЯ

Сергій і Богдан завжди з нетерпінням чекали зустрічей із Мішею. Риболовля, футбол — це були їхні ритуали. Міша був для братів прикладом: вони його дуже любили й дуже тяжко переживають втрату.

Михайло Кулакевич — воїн штурмового полку «Сафарі» Департаменту поліції особливого призначення

РЕКЛАМА

Михайло був відкритим, добрим і самостійним. Йому подобалося досягати всього власними зусиллями. Захоплювався спортом — грав у теніс, волейбол, але найбільше жив футболом. Мріяв стати футболістом і вийти на поле «Олімпійського». Через брак умов у рідному селі серйозно зайнявся футболом лише, коли переїхав на навчання до Києва. Грав за команду «Локомотив».

У 2021 році закінчив Приватний вищий навчальний заклад «Економіко-правовий технікум» при Міжрегіональній академії управління персоналом. Працював у полку поліції особливого призначення № 2 в Києві. В армії до цього не служив.

— Як ви познайомились із коханим?

РЕКЛАМА

— Ми давно були знайомі — навчалися в одній школі, я була на рік старша. Міша раніше поїхав на навчання до Києва, а через рік туди ж вирушила і я. Саме в столиці наша дружба переросла у стосунки. Ми були разом три роки. До речі, наша річниця — 20 жовтня, така ж дата, як день його загибелі…

«Ми були разом три роки. Наша річниця — 20 жовтня, та сама дата, що і день його загибелі», — каже Катерина

На жаль, я не встигла стати його дружиною. Але сестра Михайла зізналася мені, що він обирав обручку для освідчення. Вона мала стати сюрпризом у найближчу відпустку. На жаль, ця мить так і не настала.

— Коли Михайло вирішив воювати, і що розповідав про це?

— У лютому 2023 року Михайло виявив бажання приєднатися до штурмового полку «Сафарі» Департаменту поліції особливого призначення, що входить до Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють».

РЕКЛАМА

Ми всі були здивовані. Відмовляли його, переконували, що це небезпечно, але він був такий — якщо вирішив, то вже не переконати. Завжди йшов до мети.

Про бої Михайло говорити не любив. Та одна історія врізалася в пам’ять назавжди. Загинув його найближчий друг і побратим — В’ячеслав Олексієнко, позивний «Мак». Михайло розповідав, як намагався врятувати його, але вже було запізно. Це стало для нього тяжким ударом, про який він згадував із болем.

— Після загибелі чоловіка ви стали мамою…

— Ми з Мішею дуже хотіли дитину, — говорить Катерина. — Та лікарі не давали великих шансів через певні проблеми. Але, як виявилося, дива існують.

У період, коли Михайло перебував у госпіталі, наближався його день народження. Я хотіла зробити йому сюрприз — замовити бенто-торт. Саме тоді, відчувши всередині себе «трепет метеликів», зробила тест на вагітність. Він показав дві смужки. Я була в шоці. Спершу хотіла сказати Михайлу одразу, але вирішила зробити сюрприз — повідомити в день народження. Тому на торті зробила напис: «Гномику, ти станеш татком». Коли Михайло його побачив — сяяв. «Кицю, це правда? Ти не жартуєш?» — перепитував він. Цю мить я записала на відео і досі часто його передивляюсь.

Синочок Тимофій народився у травні 2024 року — уже після загибелі Михайла. Я впевнена, він був би чудовим татком. Він дуже хотів сина, казав: обов’язково віддамо його на футбол. Тож у пам’ять про тата Тімоша точно спробує футбольну секцію… якщо сам захоче.

«Міша вважається безвісти зниклим, бій пішов не за планом»

— Як загинув ваш коханий?

— Востаннє я бачила Михайла 21 вересня 2023 року — проводжала його на потяг. А востаннє чула — 20 жовтня, напередодні його бойового виходу. Це мав бути останній бій перед довгоочікуваною відпусткою. Ми мали дуже глибокий зв’язок, інтуїтивний, і цього разу я не відчувала нічого тривожного. Та саме тоді все й сталося.

Тимофійчик народився в травні 2024 року — вже після загибелі Михайла

У складі штурмової групи Михайло виконував завдання поблизу селища Курдюмівка на Донеччині — взяти укріпрайони на околицях цього села та закріпитись на них. Під час бойових дій хлопці просунулися на 60 метрів у глиб позицій ворога, знищили ворожий безпілотник. Відбувся вогневий контакт — противник зазнав втрат: двоє загиблих, один важко поранений.

Під час подальшого штурму група потрапила під артилерійський обстріл. Ризикуючи власним життям, Михайло намагався змінити позицію, щоб уникнути вогню, але отримав важкі поранення та загинув.

Ще на початку служби він залишив мені номер командира: просив телефонувати, якщо не виходитиме на зв’язок понад добу. Зазвичай виходи тривали 1−1,5 дні, тому спершу я подумала, що, можливо, він уже повернувся, але просто не має можливості подзвонити — таке бувало.

Втім, коли минуло дві доби тиші, мені стало тривожно. Але я була вагітна і дуже боялася почути погані новини. Тому попросила сестру Михайла, Діану, подзвонити замість мене. Командир не відповів. Ми вмовляли себе, що це просто відсутність зв’язку, й на мить стало трохи легше.

Згодом Діана мені передзвонила, її голос тремтів. Вона повідомила, що командир нарешті вийшов на зв’язок. Сказав: «Міша вважається безвісти зниклим, бій пішов не за планом».

Два місяці потому нам повідомили, що його тіло вдалося повернути. Поховали Михайла в рідному селі Вороньки.

— Як ви пережили цю втрату?

— Коли я дізналася, що Михайло зник безвісти, в мені ніби обірвалося життя. Було боляче, нестерпно, я не хотіла вірити в це. Але коли починала плакати, то синочок починав штовхатися в животику. І тоді я заспокоювалась. Усвідомлювала: в мені живе ще одне життя, і йому потрібен спокій.

З того часу, як би мені не було важко, мене завжди рятує наш Тимофій — своєю посмішкою, поглядами, маленькими перемогами. Час минає, але біль не стихає. Бо я дуже кохала Михайла. Він був не просто коханий — він був частиною мене.

— Ви нещодавно зареєстрували петицію про присвоєння Михайлу посмертно звання «Герой України». Чому це важливо?

— За життя Михайло отримав відзнаку президента України «За оборону України», орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За сприяння Збройним Силам України» та почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ — «Хрест хоробрих».

Ми вирішили створити петицію, щоб більше людей дізналися про нашого героя. Щоб вшанувати його внесок, подякувати йому. Бо він не побоявся — він пішов боронити країну, родину, наше майбутнє. І я хочу, щоб наш син знав: його тато — Герой України.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 37-річного героя з Запоріжжя, якому присвячена книга: «Я знаю, що загину. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях — і я щасливий…»

Источник